Нещодавно  ГО "Самозахист підприємців опубліковала саттю "Вода і камінь точе" про стан справ нашого члена щодо перебебігу його судової справи у Європейському суді. 

Післі публікації ми отримали ряд негативних висловлювань щодо впливу рішення Європейського суду на Українських чиновників, а саме рішення суду нашим нормоворцям та впорядникам "не указ".

Ми вирішили розібратися з свідово. судовою практикою щодо рішень Європейського суду і отримали чітку правову позицію.

Україна як незалежна держава Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (п. 1) визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції у 1997 році.

За цим Законом Україна повніс­тю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції 1950 р. щодо визнання обов’язковою й без укладення спеці­альної угоди юрисдикцію Європей­ського суду з прав людини в усіх пи­таннях, що стосуються тлумачення й застосування Конвенції 1950 р.

Наукова думка України (зокрема погляд судді Європейського суду з прав людини від України в 2009 році, доктора юридичних наук, професора С.В. Шевчука) розглядає пункти а) та Ь) частини 3 ст. 31 Віденської Конвен­ції «Про право міжнародних договорів» від 23 травня 1969 р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р. у складі СРСР), у яких спеціально наголошу­ється, що разом з текстом міжнарод­них договорів враховується практи­ка його застосування й тлумачення, якщо на це дається згода сторін дого­вору (яку дала Верховна Рада України, ратифікувавши цей Закон) як додат­кову аргументацію на користь цього твердження.

Сама Конвенція, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства Украї­ни, статтею 32 встановлює поширен­ня юрисдикції Суду на всі питання тлу­мачення та застосування Конвенції.

Таким чином, рішення Європей­ського суду можна вважати офіційною формою роз’яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвен­цією, яка є частиною національно­го законодавства, та у зв’язку з цим — джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Розвиток упровадження Конвенції й рішень Європейського суду як дже­рела права у правосуддя України отри­мали у процесі проведення судової ре­форми в 2010 році.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» процесуальні кодек­си було доповнено нормами про те, що рішення Верховного Суду Украї­ни, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матері­ального права у подібних право­відносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повнова­жень, які застосовують у своїй ді­яльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену нор­му права (закону), та для всіх су­дів України (ст. 11128 Господар­ського процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 3607 Цивільного процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 2442 Кодексу адміністра­тивного судочинства України {далі — КАС), ст. 40025 Кримі­нально-процесуального кодек­су України в ред. 1960 р.).

Отже, рішення Європейсько­го суду мають становити ідеоло­гічно-правову (ціннісну) осно­ву для здійснення правосуддя в Україні. Фактичне закріплен­ня цього положення відбулося в низці постанов Пленуму Верхо­вного Суду України, в яких нада­валися роз’яснення законодав­ства судам загальної юрисдикції, ще до прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Так, у 2009 році постановою Пленуму Верховного Суду Укра­їни від 27.02.2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репута­ції фізичної та юридичної осо­би» визначено:«.. .враховуючи положення ст. 9 Конституції та беручи до уваги ратифікацію Конвенції та прийняття Закону № 3477-IV, суди повинні засто­совувати Конвенцію і рішення Європейського суду як джере­ло права…»

У пункті 12 постанови Плену­му Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» за­значено, що «.. .в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути поси­лання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно із Законом № 3477-ІV є джерелом права і підлягають застосуван­ню в такій справі.»

І, нарешті, маємо нагоду звер­нутися до того Закону України, яким встановлюється імпера­тивна норма щодо застосування вітчизняними судами Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод та практи­ки (тобто рішень) Європейсько­го суду саме як джерел права. Це Закон України «Про виконання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини».

Напевно, достатньо переліку чинних законодавчих актів, які підтверджують, що рішення Єв­ропейського суду є джерелами права.